Секретар патріарха отець Іван Дацько розповідає про його стосунки з Шептицьким, характер і харизму, а також чому зараз Йосиф Сліпий допомагав би пораненим військовим
17-го лютого виповнилось 131 років із Дня народження предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого – наступника митрополита Андрея Шептицького. Унікальними спогадами про патріарха з Tvoemisto.tv поділився його особистий секретар отець Іван Дацько.
Знайомство з Андреєм Шептицьким
Коли Йосифу Сліпому було десять років, він жив у селі Заздрість – зараз це Тернопільщина. Його батько був заможним, мав авторитет у селі й був чільним представником церковної громади. Тим часом до села приїхав митрополит Андрей. Спілкуючись із дітьми, він запитав малого Йосифа: «Що таке “общеніє святих”?», і хлопчина дав правильну відповідь. Митрополит був дуже вдоволений.
Зростаючи у глибоко віруючій християнській родині, Йосиф був свідком того, як серед молоді ширились різні соціалістичні й радикальні ідеї. Одначе сам він завжди хотів бути професором, тому старанно вчився і ставив перед собою високі вимоги. У дев’ятнадцять років він вирішив вступити до Львівської духовної семінарії, де знов зустрівся з Андреєм Шептицьким, який голосував у приймальній комісії. «То що ж таке “общеніє святих”?», – запитав юнака митрополит, вочевидь впізнавши в ньому сільського хлопчика.
Наука у Львові та закордоном
Згодом в особистій розмові з митрополитом молодий семінарист зізнався, що ще не вирішив, ким хоче бути – професором чи священиком. Тоді Андрей Шептицький відповів, що зробить усе, аби Йосиф став і священиком, і професором.
Проте, старанно навчаючись, Йосиф Сліпий бачив, що більшість семінаристів не цікавиться наукою, а лише прагне відбути чотири роки навчання, одружитись і отримати добру парафію. Йому бракувало в семінарії наукової атмосфери. Тому митрополит Андрей відправив хлопця до австрійського Інсбрука, де був – та й зараз є – один із найкращих богословських факультетів під управою єзуїтів.
1917-го року Йосиф Сліпий повернувся до Львова, й митрополит Шептицький висвятив його на священика в Уневі. Та після чергової розмови з духовним наставником він вирішив повернутись до науки: 1918-го зробив в Інсбруку докторат, а ще за рік габілітацію – другий науковий ступінь, із яким можна стати професором університету. Та й на цьому Йосиф Сліпий не зупинився: поїхав до Рима, де продовжив студії з догматичного богослов’я в Папському Григоріянському університеті. Мешкаючи у папській французькій колегії, він добре вивчив французьку мову.
Як Йосиф Сліпий став наступником Шептицького
Після повернення до Львова освіченого й наполегливого священика, який знав багато мов, призначили професором догматики у Львівській духовній семінарії. 1923-го року він заснував Богословське наукове товариство й почав видавати науковий журнал. 1925-го року митрополит Шептицький номінував його ректором семінарії, але готував до ще вищих завдань.
Коли митрополит сказав отцеві-ректору про те, що бачить його своїм наступником, той відповів, що приймати цей уряд у грізні часи – страшна відповідальність. «А ще страшніша буде відповідальність, якщо ви не приймете цього призначення», – відповів Шептицький.
Покійний отець Іван Гриньох, який тісно співпрацював з обома, розповів мені, що Шептицький обрав саме отця Йосифа Сліпого, бо знав, що прийдуть важкі часи, коли потрібна буде людина, здатна не зректися Церкви й не зломитись у своїй вірі навіть ціною власного життя.
Спокуси й випробування
Радянська влада пропонувала Йосифу Сліпому київський митрополичий престол, тому він завжди спокійно і твердо відповідав, що за жодних умов не зрадить своєї Церкви. Відтак радянська влада відправила його в тюрму. За ґратами й на засланні він провів майже вісімнадцять років, які згодом називатиме втраченими.
В останній рік його перебування за ґратами почали ходити чутки, що про визволення Йосифа Сліпого клопочеться сам Папа Римський. Він начебто навіть звернувся до тогочасного президента Сполучених Штатів Америки Джона Кеннеді, аби той переконав Микиту Хрущова відпустити митрополита.
Коли Сліпого визволили, то спершу повезли до Москви. Зустрівшись із тогочасним секретарем Папської Ради для Єдності християн отцем Йоганнесом Віллебрандсом, він запитав: «Чи все це означає, що й моя Церква буде вільною? Бо я не хочу бути пастирем, що кидає своє стадо». Отець Віллебрандс відповів, що сам Папа Іван ХХІІІ дбає про його визволення й хоче, щоб він узяв участь у Другому Ватиканському Вселенському Соборі.
Віллебрандс запропонував летіти до Рима літаком, проте Йосиф Сліпий волів їхати потягом із зупинкою у Львові. Більшовики не дозволили, тож їхати довелось через Білорусь. Коли поїзд перетинав кордон із Польщею в Бересті, митрополит попросив відчинити вікно й рукою поблагословив свою паству.
Простота й відвертість
Я вперше зустрівся з патріархом Йосифом у Римі 9-го березня 1963-го року, рівно за місяць після визволення. Мені було шістнадцять. За три роки ми вперше поспілкувались особисто: мені, студентові богослов’я, патріарх присвятив півтори години свого часу. Я був вражений такою увагою.
Попри поважний вік – Йосиф Сліпий вийшов на волю у 71 рік – він дуже багато працював. Слабувати почав лише в останні три роки життя, з початку 80-х.
Патріарх нас усіх захоплював, чарував. Хоч мав і багато недоброзичливців серед своїх і чужих. То була постать дуже харизматична й сильна: високий на зріст, коли він входив на дипломатичні прийоми, то просто магнетизував присутніх. Достатньо було раз поглянути на нього, щоб зрозуміти, що це незвичайна людина.
У розмові він був простим і відвертим. Коли чувся з людиною вільно, мимоволі переходив на галицьку говірку. Іноді так по-доброму сварив мене: «Які ви ще наївні, брате! Та ж працюйте над собою й будьте твердим мужчиною!». Він не мав легкого характеру й викликав у деяких слабких людей побоювання і страхи – особливо тим, що говорив правду просто в очі. Був дуже вимогливий до себе й до інших, а найбільше не міг терпіти лінюхів, нероб. Усіх нас підганяв учитись, захищати наукові роботи. Та, попри свою суворість, випромінював природну духовну радість.
Патріарх не дозволяв цілувати собі руки: «Не цілуйте рук каторжника. Я не потребую поцілунків. Краще виконуйте свою роботу».
Звичний день митрополита
Після вісімнадцяти років у в’язниці патріарх не хотів змарнувати решту життя, тому старався використовувати час якомога ефективніше. Щодня вставав о 5.30, молився, служив Божественну Літургію, після якої довго робив так звані благодарення. Снідав, а далі кликав мене до свого бюро й дуже багато, скоро диктував. Я писав під диктовку, а потім передруковував текст на друкарській машинці.
Перед обідом, десь об одинадцятій, був час приймати гостей. Майже щодня до нього приходило чимало гостей, він вирішував різні церковні, дипломатичні, адміністраційні чи господарські справи. По обіді знову багато часу проводив у молитві та йшов на прогулянку до ватиканських городів, а десь о шостій годині вечора сідав за книги й далі працював. Світло в його вікні згасало близько десятої години вечора.
Уроки для сьогодення
Його слова «народе український, будь собою!» – це та візія, що дає силу боротись в умовах війни, повертатись до свого коріння, дає поштовх гуртуватись і єднатись. Патріарх мав на увазі, що нам потрібно зберегти свою ідентичність, любити свою Церкву і свій народ. Ще одна фраза, яку він часто повторював: «Кості і крові своєї зрікатись не можна». Провідною ідеєю останніх років його життя була єдність Церкви і народу.
Він говорив: «Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Ми називали його патріархом, але він був більше – етнархом. Хоча Україна тоді не була самостійною, але різні голови держав звертались до нього як до представника вільної України. Ніхто з наших політиків в еміграції не мав такого авторитету.
Не менш важливою була його настанова чинити добро й оминати зло, бути чесною людиною, для якої гроші й матеріальні надбання є лише засобом для досягнення високої мети. «Сьогодні не люди мають гроші, а гроші мають людей», – часто нарікав патріарх. Не тільки словами, а й ділами він учив не ставити матеріальні цінності над духовні. Кошти з численних пожертв, які йому давали вірні, віддавав переважно на наші наукові установи, зокрема на філії Українського католицького університету у Вашингтоні, Філадельфії, Лондоні та Канаді. Якби патріарх Йосиф Сліпий іще жив, він наполегливо допомагав би раненим на війні та їхнім сім’ям. Сьогодні ми можемо, озброївшись цим добрим прикладом, чинити так само.
